Дім, де народився Пауль Целан, не музей. Місце де пройшло дитинство одного з найвидатніших німецькомовних поетів аж ніяк не зустрічає відвідувачів квитковою касою, дидактичним підходом, літературним архівом, чи, тим паче, кафе. На вулиці Саксаганського і сьогодні все так же живуть люди, і це цілком природньо. По чернівецьким міркам це хороший район з гарними будівлями у юґендстилі, старими каштанами, імпозантними квартирами і до цього ще й не далеко від центру. Два велетенських ліпних орла прикрашають фасад будинку, як символ соціальної підтримки, на яку сподівався і архітектор Лео Анчель, що мешкав тут зі своєю сім'єю 90 років тому.
Хто згодиться поступитися такою гарною власністю задля померлого поета, далекої чужої мови, заради того, хто навіть власне ім'я перекрутив, змінивши його на Целан? Зрештою, кількома роками пізніше, бронзова дошка все ж буде нагадувати про людину, яка виросла у Чернівцях у коконі "старої Європи", про людину, що мусила стати свідком вбивства своїх співмешканців, мова вбивць, що ставилася під сумнів, утискалася і зацьковувалася, для якої стала мовою її ж творчості.
І оскільки домівка автора «Фуги смерті» не стала домівкою його пам’яті, німецькі поети, що вперше відвідали Батьківщину великого Целана у рамках поетичного фестивалю, переступають поріг його свіжо прибраного будинку з чорного входу. Тут на задньому подвір’ї виблискують в останніх променях сонця яскраво-помаранчевими квітами, насаджені новими мешканцями, грядки. На туго натягнутих мотузках сушиться килим. Довкола все тихо.
Зовнішня периферія перетворюється на внутрішній центр.
Центральна зірка на чернівецькому небосхилі: Пауль Целан.
За словами Марка Белорусця , що займається перекладами Пауля Целана на українську мову, до Чернівців він приїхав спеціально щоб почути цю тишу. У спокої провінції - найглибшої Ґабсбурської провінції, яку лишень можна уявити - Целан зміг сформуватися як поет. І Марк Белорусець декламує вірші Целана про кучеряву та гладку м’яту, яка теж могла б цвісти поміж цими квітами на грядці.
«Через це подвір’я тече Сена»- промовляє він і сльози накочуються на очі, бо в уяві постає річка в якій 40 років назад позбавив себе життя Пауль Целан. А тим часом німецькі поети досліджують чисту світлу сходову клітку, обклеєну квітчастими шпалерами, спускаються сходами в підвал, де грався колись маленький Пoл Анцель, до того як він став Паулем Целаном, обдумують те, яким чином ця периферія перетворилася на центр німецької мови.
Меланхолійно налаштована делегація центральноєвропейських поетів поволі віддаляється від вулиці Саксаганського, український колега Ігор Померанцев досить прагматично зауважує: "Люди тут, у будинку повинні ненавидіти Целана. Він є постійною загрозою, що в будь-який момент вони можуть залишитися без даху над головою бо тут створять черговий музей ".
П'ять мов у неделікатному балансі.
До дев'яносторіччя з дня народження великого Целана рідне місто вперше організувало поетичний фестиваль, запросивши поетів з половини Європи, перш за все з німецькомовних країн, де 1880-1940 роки знаменувалися вибухом творчості, що великою мірою позначився на культурі Європи. Чернівці- це старе габсбурзьке містечко, що розкинулося на пагорбах над Прутом - дещо пошкоджене та все ж збережене, мало тоді всього вісімдесят тисяч мешканців.
Пороте при неделікатному дисбалансі п'ятьох мов - німецької, ідишу, румунської, української, польської; зіткненні середньовічного благочестя сільських священиків та хасидів, сучасності університету та лабораторії що продукувала цілі покоління геніїв для всіх існував один шлях. Одне маленьке місто приховувало в собі думки цілого світу.
У Чернівцях абсолютно не можливо гуляючи горбистими вулицями, не наштовхуватися на меморіальні таблички - так ніби це було б у Парижі чи Петербурзі, чи у місті на яке Чернівці намагалися походити любою ціною: Відні.
У Великій синагозі, яка була спалена нацистами і доруйнована радянською владою, стіни якої сьогодні приютили кінотеатр, співав як кантор, колись, Джозеф Шмідт, один з найбільших тенорів всіх часів і народів. Він загинув у 1942 у віці 38 років у швейцарському таборі для біженців, де його хворому серцю не змогли надати належну допомогу. За декілька кроків від темпелю ще одна табличка засвідчує місце народження Ервіна Чарграфа, на три роки молодшого за Джозефа біомеханіка, що став спів відкривачем ДНК і помер у Н’ю Йорку у 2002 році у віці 97 років. Крім того він був ще й одним з найрозумніших есеїстів минулого сторіччя.
Не забудемо й Розу Ауслендер.
У Чернівцях, де переважна більшість населення в 1900 році складалася з євреїв, вчилися і писали, навчали, і публікувалися деякі з кращих єврейських письменників: вчитель Елізер Штайнберг і спившийся поет Ітціг Мангер, якому вдалося втекти, і кардинально змінити життя, в 1969 році знайшовши останній притулок в санаторії поблизу Єрусалиму.
Грегор фон Реццорі, якого можна було бачити на екранах разом з Бріджит Бардо і якого Чернівці надихнули на "Історії Магріба", також походив звідси.
Багато митців та інтелектуали з Чернівців зникло у нацистських концентраційних таборах і сталінському ГУЛАГзі.
Не варто забувати і Розу Ауслендер яка народилася у 1901 році і у 1941 у чернівецькому гетто познайомилася з Паулем Целаном, позитивні відгуки якого мали високу ціну для її лаконічної, прирівняної до сучасної класики, творчості.
Знову і знову вона тікала вона з Чернівців, кожен раз повертаючись: "золотий ланцюг", так вона називала це у вірші "Рідне місто", "пов'язує мене / моє першокохане місто /, де сходить сонце /, де воно заходить/ для мене."
Національний румунський поет Міхай Емінеску також жив у столиці габсбурзької Буковини, так само, як і більшість відомих українських діячів: Ольга Кобилянська та Дмитро Загул, який загинув від сталінських репресій. Цей список можна продовжувати на скільки заманеться. Йосип Бург, останній єврейський поет цього містечка помер у серпні минулого року в Чернівцях доживши до майже дев'яносто семи років.
Тепер Чернівці місто мертвих поетів- проте яку долю вони мали! Якими патетичними смертями помирали!!! Переконана комуністка Клара Блум, 1904 року народження, стала китайкою, після того, як Сталін у Москві вбив її китайського чоловіка. Вона померла під ім’ям Жу Байлан у 1971р. у Ґуанжу, у самий розпал культурної революції. Її одноліток Мойсей Розенкранц пережив нациські часи працюючи у міністерстві закордонних справ у Румунії, йому вдалося уникнути ГУЛАГ і втекти від Секурітате до Шварцвальду, де він помер у віці 99 років у 2003 році.
Вибоїстій дороги, чи не надто гідний номер у готелі
Альфред Марґул-Спербер, меценат, а інколи і джерело ідей Целана, у комуністичній Румунії був почесним письменником. Альфред Гонг працював бібліотекарем у лікарні для душевно хворих у Бронксі. Юного генія Сальму Мербаум-Еізінгер було вбито у таборі у Трансністрії коли їй було всього 18 років. Її землячка Нінон одружилася з лауреатом Нобелівської премії Германом Гессе і у темні часи проживала у Швейцарії. 78 Арон Аппельфельд дитиною став свідком вбивства власної матері, після чого потрапив до чернівецького гетто, звідки йому вдалося втекти і через Карпати дістатися до Ізраїлю, де по сьогоднішній день він викладає єврейську літературу у Університеті ім. Бена Гуріона.
Незважаючи на скарб, яким не в змозі похвалитися жодне інше місто на землі, мало сплинути немало часу аж до зміни тисячоліть, допоки українські чернівчани почали цікавитися своїми авторами. На відкритті фестивалю "Меридіан Черновіц" організатор Святослав Померанцев розповідає:"Будучи імпортером кондиціонерів, ніколи не думав би про історію міста, куди його сім’я після війни переїхала разом з Червоною армією. В імпозантне приміщення Мармурової зали румунської православної єпархії (яке сьогодні є приміщенням університету), як бізнесмен, би не зайшов". Однак після того, як фінансова криза привела чоловіка до межі банкрутства, раптом зявився час на читання і роздуми. Разом зі своєю командою він з подивом помітив, що сьогодні американо-єврейські фонди на піднімають з руїн вундеррабі-синагогу, що добровольці з Америки чистять захаращене Єврейське кладовище і все більше й більше німецьких туристів відкривають для себе Чернівці. І скільки ж потрібно мати мужності, аби запросити європейських літераторів до міста з горбатою під"їзною дорогою і де немає належних готельних апартаментів - саме туди, де вони зможуть віднайти таємничу вісь континенту, можна тільки здогадуватися.
Студенти у святковій залі здивовано аплодували, коли швейцарський письменник Андреас Заурер при рецитації власних афористичних поезій, вільно привітався румунською, і навіть тоді, коли поет з Німеччини Хендрік Джексон звернувся до залу чистою російською мовою. То все ж існує інтерес до цієї забутої частини Європи. В цій подорожі до старих Черновіців переконано герметичні лірики, як Ельке Ерб та Брігітте Олешинські, повертаються до коріння свого жанру, до насичених і загадкових зображень внутрішнього.
Готова до видання німецька мова Макса Шіклера
Слухаючи як Герхард Фалькнер зчитує свій вірш де порівнює карту міста з поезією, де вулиці це строфи, а будинки- слова , наче переносишся у пішу прогулянку відмерлими Чернівцями, котрі являють собою для чужинців магічну поезію. Для самих українців це місто залишається містом державних установ і базарів, ресторанів та автомайстерень. Всього на декілька днів дещо нудні та у порівнянні з ставропольським Львовом непримітні Чернівці стануть столицею культури.
Канторські пісні тенора Йозефа Шмідта оживуть у відеоінсталяції, Целанові вірші знайдуть своє відображення у гнітющому перформансі стінах зруйновонаго залу, що колись належав народженим тут німцям. Натовпи чернівецької молоді ринуть далеко далеко за місто на цецинські пагорби, аби послухати слем українського репера Сергія Жадана, туди, де закінчується асфальт і починається Буковий ліс й Прикарпаття.
У такі дні Чернівці стають містом живої поезії, напевно саме тому що за 90 років рідний дім Пауля Целана так і не перетворився на музей. І час сором’язливого гімназиста Пауля Анчела не зник безслідно. Макс Шіклер відвідував ту саму міську гімназію номер 4, що і Целан, але класом старше. Він також відвідав літературний фестиваль. Біла сивина, обшарпаний піджак, і осліплий на одне око, проте все так же досконало володіє німецькою, навіть у 91 рік. Скромний учень Пауль зовсім не впав йому в очі за шкільних часів: «тоді він ще не був відомим»
Ціле життя на місцевій фабриці шкарпеток.
Тоді Макс Шіклер розповів про свого батька- чернівецького фабриканта, що виготовляв шляпи і якого у 1940 депортували росіяни; про матір, яка дивом вижила у румунському концтаборі. І про власну втечу: 500 кілометрів довелося подолати йому пішки до Червоної армії, де він завдяки своїй рідній мові міг бути перекладачем для німецьких полонених. На той час коли він мав отримати атестат- євреям заборонили вчитися, тому все життя йому довелося пропрацювати на фабриці шкарпеток. Його високу думку про старанність і організованість чернівецьких етнічних німців («Вони постачали все місто»)не змігла зруйнувати навіть напасть, яка прийшовши з країни так шанованої їм культури Ґете і Шиллера, посягнувши на його рідну культуру.
І тепер Макс Шіклер з пенсією в ледве сто євро і невеличкою допомогою єврейського товариства має якось виживати. По ньому одразу помітно наскільки це важко. Проте він непохитний. З семисот чернівецьких євреїв вже менше двох десятків вільно володіють німецькою і ідишем. І навіть діти Макса Шіклера не вчили вже цих мов. «Ні. Більше ні. Німецька тут вже не популярна.», каже він.
Ось так Макс Шіклер радісно шкутильгає на вечір пам’яті свого маленького шкільного приятеля, і у його жвавій розповіді раз у раз проскакує ідиш: «І таки немає щоби з ким говорити…» Цю сумну історію занепадаючої культури все-таки намагається заперечити Ігор Померанцев, дядько організатора Мередіану. Мешкаючи у Лондоні та Празі, цей письменник і журналіст також є у своєму роді винуватцем фестивалю, що мав би висмикнути Чернівці з смертельного ложа.
Після 1948 року його дитинство проходило саме тут у Чернівцях, і він, син сибірського червоноармійця, репрезентує останню пригнічену тут мову: російську.
І на кінець мова піде про туман і археологію.
Позбавлений громадянства за дисиденство радянський чоловік розповідає нам на вулиці, що колись була Панською, останній недописаний розділ історії міста: у п’ятдесятих роках не дивлячись на їх масове нищення євреї знову з’явилися у Чернівцях. Проте це були ті хто пережив бессарабський штетль і повернувшись оселилися в помешканнях залишених їхніми померлими родичами. Померанцев згадує боксерів, повій та рабинів: сумнівне життя потому «для нас, дітей, все це було захоплюючим, згадує він,не було шляху назад, а місто сяяло оптимізмом».
Тепер перед українцями повстає місія відновити втрачену культуру.
Проте чи вдасться? «Занадто багато небіжчиків покоїться під нашими ногами» пише Ю. Андрухович, найвідоміший український автор. По дорозі він підсідає у письменницький автобус у своєму рідному місті Івано-Франківську,котре, до речі, носить ім’я поета Івана Франка. Андрухович, який ще нещодавно писав російською, завершив свій україномовний роман про пошуки зниклого у міфічному містечку друга. Дія відбувається у Венеції, де автор ніколи не перебував більше дня, щоб його уявлення не були надто реальними.
Гарний вірш про дерева і людське життя.
В Чернівцях все пройшло саме так: на кінець сприйняття міста повільно перетікає в туман і археологію. Велетенське єврейське кладовище, трете за величиною в Європі, з його сотнями тисяч поховань місцями повністю поросло кущами, подекуди на могильних плитах ще можна відрізнити сумні написи на івриті, ідиші, російською та німецькою.
В цьому місці Чернівці мертві аж до горизонту, проте на відміну від берлінського монументу голокосту - тут кожний носить своє ім’я.
Австрійська авторка Мілена Фіндайс представила на фестивалі свій чудовий вірш про дерева і людське життя; нитка пряжеться коли немовля ворушиться у фруктовому садочку через перший поцілунок під деревом аж до дубової труни. Мілена пишучи цей вірш не могла знати, що колись читатиме його у Чернівцях, столиці єдиної у світі землі, названої на честь дерева- Буковині. Маленький край з мільйонами дерев для мільйонів трун і мільйони рядків поезії. Бо між словами не так тісно покоїтися.
Дякую.
ОтветитьУдалить